Як перетворити своє неприкрашене я на життєву свідомість таким, яким воно є (Частина 1)
Опубліковано Оновлено
★Живімо, не вдаючи із себе когось іншого
Люди часто схильні вдавати із себе щось, намагаючись показати, ніби вони певні, хоча насправді це не так.
Ось кілька прикладів того, як хочуть мати гарний вигляд в очах інших: «У такій ситуації я мушу виявити вдячність», «За такої нагоди мені слід поводитися з любов’ю», «У цьому разі я маю поважно вибачитися» тощо.
Якщо дивитися ззовні на людей, які так тримають у напрузі м’язи свого серця, то навіть ті, чиї постійні думки не надто чудові, можуть на поверхні здаватися досить люблячими, чи людьми з вдячним серцем, чи такими, що належно вибачаються, правда?
Якщо ви помітите, що вас захопили такі думки й учинки вдавання, добре глибоко замислитися над тим, що, навіть якщо можна обдурити очі тих, хто навколо, власне «справжнє серце» обманути неможливо.
Якщо ваша свідомість і далі перебуватиме в такому стані самообману, хмари, що вкривають небо вашого серця, дедалі густішатимуть, і, як у байці про хлопчика, що кричав «Вовк!», накопичена брехня нічого доброго не дає багатьом людям, зокрема вам самим, і може зрештою зробити ваше власне життя болісним.
Щоб цього не сталося, треба твердо вести себе так, щоб уже з повсякденного життя думати, говорити й діяти з оголеним серцем, без жодних прикрас і вдавання, і стати людиною, яка природно думає, говорить і робить лише добре.
Для цього в ситуаціях, протилежних прикладам із початку… коли ваше серце не напружене (коли ви розслаблені й не стежите за собою), вправляйтеся думати, говорити й діяти лише в доброму.
Шаблони людського мислення формуються звичкою, і їх можна змінити наполегливими зусиллями.
Коли раптом доводиться реагувати на надзвичайну подію чи на місці впоруватися із ситуацією, до якої зовсім не було душевної підготовки, ці звичні думки вискакують і виявляються в словах і діях людини.
А люди, для яких обманювати себе на кожному кроці стало звичкою, не мають осердя свого серця в божественній сфері, тож їхні слова й дії виходять розгубленими й нашвидку зліпленими, або вони вкривають себе брехнею й неправдою, або не можуть власними силами пройти важкі місця. Тоді вони ображаються на інших чи ненавидять їх, жаліють себе чи впадають у розпач, або вигадують, як би захистити те я, що бреше.
На такі картини боляче дивитися, чи не так?
Можна сказати, ці картини показують, що їхній шлях до того, щоб зробити істину своєю й виражати її, — ще попереду. (Далі буде)
