Спосіб життя, що любить себе, опановує й утілює істину

★Щоб справді любити себе

Справді любити себе — це ще важливіша справа серця, ніж любити інших.

Численні релігії й моральні вчення у вашому світі навчають, як важливо поважати інших і дбати про них, але про те, щоб справді поважати себе й дбати про себе, говорили небагато, чи не так?

Навіть там, де цього навчають, усе іноді зупиняється на захисті індивідуального я.

Справжні релігійні люди й справжні вихователі — це ті, хто допомагає кожній людині вивести власну життєву силу, щоб вона утвердила своє життя власною волею, і водночас випускає у світ людей, здатних робити внесок у все суспільство.

Можливо, зустріти справжніх релігійних людей чи вихователів у цьому сенсі ще рідко вдається.

Тож замість того щоб лише покладатися на інших, важливою стає справа покладатися на себе й опановувати істину з власної волі. Люди за своєю природою — це форми життя, яким потрібно насамперед утвердити й плекати свідомість поваги й турботи про себе — ще до поваги й турботи про інших.

Бо люди, які не можуть справді поважати себе й дбати про себе, не розуміють, як це — коли тебе поважають і про тебе дбають, тож не можуть від щирого серця поважати інших і дбати про них.

У цьому сенсі можна сказати, що подальший хід людської еволюції в земному світі залежить від того, пошириться істина про життя чи ні.

★Щоб опанувати й утілити істину

Не так, щоб усі, хто хоче вивчати істину, однаково опановували вивчене й однаково застосовували його в житті.

Можна сказати, що різниця в тому, чи ставляться вони до навчання прямо, чи активно його засвоюють і використовують.

Люди, які відчиняють шухляди навчання (життя) у своєму серці й без чиєїсь вказівки самі беруться вчитися (практикувати), набувають дедалі більше мудрості життя (істини), корисної в житті, і застосовують її на практиці у своєму щоденному житті, чи не так?

Натомість люди, які намагаються вчитися пасивно, дорогою знаходять причини, чому не можуть зробити шлях істини своїм так, як хотіли б, і хочуть звинуватити інших. Тож вони схильні відокремлювати істину від себе й виправдовувати себе.

Доки ти в такому настрої, істина залишається сонцем, що сяє далеко в небі, і хоч як далеко простягай руку, до нього не дістанеш.

Зовсім не буде перебільшенням сказати, що істина за своєю природою — це сама свідомість людства. Це первісна природа людського серця — творчий принцип Всесвіту, який можна назвати самою суттю життя.

Як знання ти розумієш, що справжня природа, яку люди мають від початку, — це сама божественність, чи не так?

Навіть на основі такого неглибокого розуміння, якщо ти без найменшого сумніву приймеш справжній принцип, що «істина — це розум, і це також божественний принцип» — японською слова «істина», «розум» і «божественний принцип» вимовляються однаково: «шінрі», — і розчиниш свою індивідуальну свідомість у свідомості істини, то непомітно Світло життя в глибині твого життя і твоє его стануть єдиним, і ти зможеш проявити божественний принцип у власному розумі й тілі.

Озирнися на власне серце.

Ти ж бачиш, що заважає тобі стати єдиним з істиною не що інше, як думки, бідні на любов, які дивляться на тебе згорда: «Не може такий, як я, бути божественною істотою. Я неодмінно недосконалий».

Вивчати й практикувати істину означає ставати самою справжньою любов’ю.

Можна також сказати, що це означає пізнати Світло життя й стати з ним єдиним.

Щоб ці слова справді вкоренилися, треба постійно практикувати повільне, спокійне дихання.

Якщо ти продовжуватимеш практикувати глибоке дихання, твоя свідомість постійно перебуватиме у вібраційній сфері божественності.

Робиш ти це чи ні.

Ось де розвилка долі.

Це роздоріжжя перед тобою щомиті.

Що ти обереш, вирішиш і втілиш, стоячи перед цією розвилкою?

У той час, якщо ти завжди любив себе від щирого серця, ти зможеш обрати шлях, що дає життя всьому, не ухвалюючи рішення, яке ранить тебе чи інших, і піти прямо до істини.

Нехай щастя буде з твоїм майбутнім.