Вчитися творити долю, виражаючи свою волю (3/5)
Опубліковано Оновлено
Попередні статті цієї серії
[blogcard url=”https://uk.ascension21.com/voice-of-brothers-255/”]
[blogcard url=”https://uk.ascension21.com/voice-of-brothers-256/”]
(Продовження попереднього разу)
★Різні приклади того, коли зважати на інших потрібно, а коли ні
Зважати на інших потрібно тоді, коли ідеал, який ви уявляєте як «Я хочу це зробити» або «Було б добре, якби було так», явно принесе дисгармонію вам та іншим.
Якщо навести крайній приклад, це коли бажання походить із себелюбних думок на кшталт: «Батьки мені докучають і дратують, тож я хочу, щоб їх не було».
Це, очевидно, те, чого робити не можна, і видно, що в цьому випадку зважати на інших потрібно.
А зважати на інших не потрібно, наприклад, тоді, коли ви хочете втілити ідеал, який уявляєте для себе, на кшталт: «Я хочу піти в ту школу (те місце) й учитися, щоб здійснити свою мрію».
Коли у вас є така надія, думки, що спадають на розум: «Якщо я це скажу чи зроблю, батьки можуть засмутитися», «Вони можуть бути проти», «Тоді, може, мені послухати батьків і закрити свою мрію під замок»… — це і є непотрібне зважання на інших.
Якщо глянути об’єктивно й глибоко подивитися, що справді стоїть за смутком чи спротивом батьків у таких випадках, там часто домішуються власна тривога чи его батьків.
У таких випадках, навіть якщо смуток чи спротив батьків іде «з любові до дитини», у підсумку вони можуть зрізати паростки мрії дитини.
Тож у таких випадках дитина цілком може ступити на шлях до здійснення власної мрії, навіть якщо це означає відкинути спротив батьків і чари різних емоційних думок.
Але завжди на власну відповідальність.
Інша річ, якщо вона звинувачує інших, щойно щось пішло не так, або думає: «Я здійсню свою мрію, а сам житиму собі вигідно», або збирається в усьому покладатися на батьків.
А в такий час із боку батьків, із застереженням «якщо мрія дитини справді заснована на самостійному дусі», якщо вони справді дбають про майбутнє дитини, то, хоч би яких труднощів вони не передбачали, віра в можливості життя цієї дитини, проводжання її в дорогу й спостереження за нею — це, можна сказати, справжній образ любові, якою вона має бути.
Цілком інший приклад: коли працівник компанії придумує проєкт і хоче його втілити, здебільшого він пише пропозицію, проходить різні процедури в компанії, і лише тоді проєкт починає рухатися, правда ж?
Для більшості людей енергія й зусилля, потрібні для цього першого етапу, чималі, тож, уявляючи ідеали на кшталт «варто зробити це, варто зробити те», вони тліють, не втілюючи їх у дії. Але серед них люди, що мають трохи більше сміливості, намагаються діяти.
Якби тоді вони завжди відступали перед відмовами начальника чи спротивом колег, то не могли б просунути справу вперед, чи не так?
І в таких випадках є час, коли зважати на оточення потрібно, і час, коли ні.
Зважати на оточення потрібно тоді, коли первісний мотив пропозиції проєкту йде від его, на кшталт: «Я хочу покращити власне становище» або «Аби лише нашій компанії було добре, а до решти мені байдуже».
З іншого боку, зважати на оточення не потрібно тоді, коли ви можете вірити, що проєкт справді буде корисним компанії й суспільству, і маєте переконаність, щоб переконати оточення, що він послужить світу й людям і також принесе користь компанії, де ви працюєте.
У такі часи добре конкретно показати підстави цього ідеалу й просуватися до успіху проєкту, не лякаючись нічийого спротиву чи втручання. (Далі буде)
