Розмова, яку варто розгорнути, коли не знаєш, що робити зі своєю свідомістю (3/4)

​ Попередні статті цієї серії

[blogcard url=”https://uk.ascension21.com/voice-of-brothers-370/”]

[blogcard url=”https://uk.ascension21.com/voice-of-brothers-371/”]

 

(Продовження попередньої розмови)

★Усе було виявом внутрішнього всесвіту

Є японський вислів «штовхати крамничну завіску» — це наче бити кулаком подушку.

Так само, коли вібраційна сфера твоєї свідомості стає великою, ти перестаєш реагувати так, як подобається іншому, тож стаєш людиною, на яку не варто накидатися, і він поступово перестає кидати в тебе грубі думки.

Коли це відбувається, ти починаєш бачити, чого інший насправді просив.

А щойно ти зрозумієш, чого він насправді просив, ця людина перетворюється на ту, кого ти можеш любити.

Тепер самими очима Всесвіту, що приводить усе до буття й підтримує його в житті, зазирни в серце цієї людини, яку ти створив.

У те, чого ця людина насправді просила…

Вдивися в це тихо, дуже-дуже тихо.

……………

Ти вже починаєш бачити, правда ж?

Саме так.

Вона просила любові.

Ця людина не може любити себе, тож, використовуючи поверхневі негативні емоції як гачок, вона лише стукала й стукала у двері твого серця: «Дай мені любові, дай мені любові».

Ця людина не знала, як поводитися з власними думками, тож покладалася на тебе, із ким має глибокий зв’язок, і лише просила любові в грубий спосіб або таким ставленням до тебе, якому бракувало уважності.

Насправді ніхто не може бути по-справжньому любимим іншими, доки по-справжньому не любить себе.

І все ж, оскільки всі цілком забули істину життя й роками не мали нагоди її пізнати, є люди — це зрозуміло для молодих, але таке буває й серед старших, — які, удаючи нечемність до інших, чіпляються за ноги лагідних на вигляд людей і несвідомо, однобічно просять допомоги: «Будь ласка, зрозумій мене», «Будь ласка, визнай мене», «Будь ласка, люби мене».

Якщо поглянути з іншого боку, такі люди нечемні й завдають клопоту іншим тому, що перебувають у «стані сум’яття свідомості», з яким самі не можуть упоратися.

Це наче бушувати навколо з паралізованими п’ятьма чуттями, так що нічого не відчуваєш. Коли вони налітають на людей навколо, то цього ні бачать, ні чують, а також не мають ні дотику, ні нюху, ні смаку, тож навіть не можуть подумати: «Вибач, що я на тебе налетів».

Але коли той, кого просять про допомогу, не може твердо стояти у свідомості божественної сфери, він теж не знає, що робити, і обидва інколи разом ідуть на дно.

Пояснимо цей стан іншим прикладом: люди, що зазнали корабельної аварії, тримаються на воді, чекаючи на рятувальне судно; хтось, виснажений тим, що тримався на воді власними силами, чіпляється за іншого, щоб урятуватися, а той, за кого чіпляються, більше не може триматися на воді під цією вагою, і обидва разом тонуть.

Тут ми хотіли б, щоб ти згадав істину про те, щоб сприймати все як власну справу, — «те, що ти відчуваєш щодо інших, є в тобі самому», — розмову про закон дзеркала.

Перевернуто це чи ні, щоразу буває по-різному, але те, що ти відчуваєш щодо інших, є в тобі самому. Нібито думаючи щось про іншого — що він приємний чи неприємний, — ти насправді проєктуєш на нього те, що спричинено в тобі самому, і лише судив самого себе.

Якщо поглянути так, стає видно: коли ти щось думаєш про когось, причина не в ньому; причина — це симпатії й антипатії, прив’язаності, зацикленість і припущення в тобі самому, які ти проєктував на інших і там бачив. (Далі буде)