Живімо «тепер» у центрі вічності (частина 1)
Опубліковано Оновлено
Живімо таким «тепер», що робить сяйними і минуле, і майбутнє
Більшість людей на Землі, які живуть фізично, зазвичай дозволяють своїй свідомості захоплюватися лише явищами, що проявляються на поверхні світу, і не думають про «первинну причину того, чому речі й справи, за які вони хапаються й на яких застрягають, проявилися саме так», правда?
Тож вони вагаються то туди, то сюди щодо всього, думаючи: «Не це, не те», лише підраховують здобутки й утрати або пристібаються до американських гірок радості, гніву, смутку й утіхи й дозволяють кармічним думкам витікати повсюди. Але коли всі ці люди Землі відтепер еволюціонуватимуть у свідомості, кожен із них виросте з такого короткозорого способу життя й зможе жити «тепер у центрі вічності» з непохитним серцем.
Сьогодні згадаймо стан розуму, у якому живуть цим «тепер у центрі вічності», і поговорімо про основне усвідомлення для того, щоб жити, випереджаючи людство, таким «тепер», що робить сяйними і минуле, і майбутнє.
Спершу про «речі й справи, за які ми хапаємося й на яких застрягаємо»: це створені людиною рухи, що проявляються в думках, словах і вчинках людей, і вони також стосуються рухів фізичних явищ і всіх способів їхньої зміни.
Людські істоти, у яких є розрив між божественною свідомістю й фізичним я, відчувають, як їхні серця хитаються щоразу, коли хтось щось скаже чи зробить, вони тішаться й тужать, радіють і гніваються.
А думаючи про те, як ідуть справи в політиці, як в економіці, яка погода, які землетруси, їхні серця хитаються — вони відчувають полегшення чи тривогу, задоволення, коли їхня жадоба вгамована, чи пригніченість, коли програють, і навіть вичікують нагоди для помсти, чи не так?
Усі такі рухи думок — це тимчасові усвідомлення й думки з тих часів, коли душа була молодою, цілком не пов’язані з первісною божественною свідомістю життя.
Кожному з них судилося колись бути освітленим світлом життя й згаснути.
Людські істоти — це ті, хто хапається за ці згасаючі хвилі думок і вважає їх справжніми. Такий спосіб буття — це використання свідомості, у якому «проміжок» («ма») між вами й життям лишається відсутнім.
Ось чому поряд зі словом «хіто» — «людина», яке можна записати так, що воно означатиме дух, який перебуває просто тут, — у японській мові є ще слово «нінґен», «людська істота», що записується знаками «людина» і «проміжок».
«Брак проміжку» («мануке», японське слово для дурня) — це не принизливе слово, що когось зневажає; воно означає, що між світлом життя й свідомістю фізичного тіла є відстань, тож людина не живе своїм справжнім життям.
Тож якщо просто як факт між життям і фізичним тілом є проміжок, усе зводиться до простої справи — заповнити цей проміжок, змінивши те, як ви використовуєте свою свідомість. (Далі буде)
